Життя, як кіно – кіно, як життя

   12 вересня відзначатиметься День українського кіно – свято всіх причетних до створення вітчизняного кінематографу.

   День встановлений згідно з Указом Президента від 12 січня 1996 й щороку відзначається у другу суботу вересня.

    Українці долучилися до кіномистецтва – новітнього виду розваг – водночас із європейцями. З 1909 року в Україні почали масово випускатись комедії, драми, водевілі. Цьому сприяла чимала кількість приватних кіностудій, передусім у великих містах: Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві. Втім, по-справжньому "революційними" для українського кіно стали 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Довженка "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930) та багато інших, нині менш відомих, але надзвичайно цікавих фільмів. Український кінематограф 20-их років розвивався в контексті розквіту всього "Українського Відродження" - нетривкого, але надзвичайно плідного періоду ренесансу всієї української культури. Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), яке діяло протягом 1922-1930 років було справжнісіньким епіцентром креативу і творчості. У цій легендарній організації працювала чи не вся тогочасна творча еліта. Приміром, сценарії писали Юрій Яновський, Майк Йогансен, Ісаак Бабель, Григорій Косинка. Але в 1930-их роках український кінематограф, так само як наука, література, мова, був розгромлений сталінським режимом. Чимало українських кінорежисерів, сценаристів, кінооператорів були репресовані – вислані на російську північ або розстріляні. Поволі українські кіностудії стали тінями-філіями російського центру, кожен фільм піддавався партійному аналізу і цензурі. Багатьом талановитим кіномитцям просто забороняли знімати, а те, що виходило на екрани було позбавлено життя – це були просто кілометри мертвої целулоїдної кіноплівки. Втім, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів проривалися фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі немеркнучим світлом сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука, Леоніда Бикова, Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова.

   Нині розквіт українського кіно набирає обертів. Цьому сприяло декілька чинників: фінансова і законодавча підтримка з боку держави, відмова від російського контенту, а також шалена віра і відданість улюбленій справі всіх працівників кінематографа. Українська кіногалузь на сьогодні одна з небагатьох, що вселяє надію й оптимізм, демонструючи якісно нові зміни і результати, які говорять самі за себе: з кожним роком кількість українських фільмів зростає. З кожним роком український кінопродукт стає все більш затребуваним як вітчизняним кіноглядачем, так і на престижних міжнародних кінофестивалях. 13 українських фільмів упродовж 2014 – 2017 років отримали нагороди чи були номіновані на міжнародних кінофорумах.

   Найпопулярніші стрічки останніх років:

 "Моя бабуся Фані Каплан", "Гніздо Горлиці", "Червоний", "Сторожова застава", "Міф", "Кіборги", "Викрадена принцеса", "Плем’я", "Дике поле", "Додому", "Українські шерифи", "Герой мого часу", "Мої думки тихі", "Вулкан", "Ціна правди", "Захар Беркут", "Гуцулка Ксеня", "Коли падають дерева", "Заповідник Асканія".

  Запрошуємо ознайомитись із тематичною виставкою до Дня українського кіно "Життя, як кіно – кіно, як життя", яка розташована в читальній залі нашої бібліотеки.

Історія Державного Прапора України

     Історія українського прапора віддзеркалює всю історію Української державності – з прадавніх часів і до сьогодні. Ритуальну символіку поєднання цих барв пов'язують ще з Великим переселенням народів, яке відбувалося 3000 років до н.е. Починаючи з часів хрещення Русі, ці кольори завжди були присутні на прапорах нашої держави різних століть. У тому варіанті, як ми бачимо його зараз, український прапор було піднято у Львові в червні 1848 року. У СРСР це поєднання кольорів переслідувалося як небезпечний злочин. Під синьо-жовтим прапором відбулися три проголошення Української державності: 1917-го, 1941-го та 1990-го року, три революції новітнього часу: «на граніті» та два Майдани, а нині ведеться війна проти російсько-імперської навали на Донбасі та в Криму. 

     З нагоди Дня Державного Прапора України, який відзначається щорічно 23 серпня, ми підготували для вас тематичну виставку "Історія Державного Прапора України". На виставці зібрані матеріали про шлях становлення й утвердження Державного прапора України. 

 

Вільна і єдина – наша Україна

    Є свята, які зіткані з добра і любові до нашої рідної України, які висловлюють дух народу, символізують його минуле, сьогодення і майбутнє. До їх числа, безсумнівно, відноситься і День Незалежності України. 29 років Незалежності для історії – зовсім небагато. А як же довго наш народ ішов до цього свята! 

  На відзнаку Дня Незалежності України в секторі обслуговування дітей Немирівської міської бібліотеки підготовлено книжкові виставки - експозиції «Зі святом тебе, Україно моя» та «Ми діти твої, Україно!», на яких представлена література про шлях нашої держави до самостійності від давнини до сьогодення, про видатних особистостей, які зробили свій внесок у цей процес.

  То ж хай мир, спокій та щастя панують на нашій рідній землі. Ми маємо віру, надію і сподіваємося, що наші діти будуть берегти, любити і цінувати свою землю, вірно служити ідеалам миру і добра.

Фантастичні хроніки Рея Бредбері

 "Я зазнав просте і найбільше у світі щастя – я був живий"

 Рей Бредбері

 

     22 серпня виповнилося б 100 років одному з найвизначніших письменників ХХ століття Рею Бредбері. За своє довге життя Бредбері написав 11 романів, понад 400 фантастичних повістей та оповідань, 21 п’єсу, а також інші літературні твори, кіносценарії, вірші, статті.

     «Коли мені було 19 років, я не міг вступити до коледжу: я був з бідної родини. Грошей у нас не було, тож я ходив до бібліотеки. Три дні на тиждень я читав книги. В 27 років замість університету я закінчив бібліотеку», - так він написав у своїй автобіографії.

     Бредбері рано зрозумів, що хоче стати письменником – почав з того, що у 12 років не маючи достатньо грошей для придбання нових книг, написав продовження до «Великого воїна Марса» Берроуза. І до останніх днів кожного ранку сідав за рукопис, бо вірив, що кожний написаний твір продовжує йому життя. Останній роман автора із символічною назвою «Літо, прощавай» побачив світ у 2006 році.

    Рей Бредбері мав унікальну пам’ять. Він стверджував, що пам’ятає події свого дуже раннього дитинства, коли він фактично був ще немовлям. Психологи стверджують, що такі ранішні спогади властиві людям з багатою фантазією і вони не є справжніми. Проте, хто зна…

    Коли Рей закінчував школу, в родини не було грошей на пристойний одяг, в Америці лютувала Велика депресія. Хлопцеві довелося йти на випускний в костюмі його дядечка. Справа в тому, що дядечко помер у вуличній стрілянині, й мамі довелося заштопувати дірки від куль на піджаку.

З дружиною Рей познайомився у книгарні. Вони прожили разом 56 років, та виховали чотирьох доньок.

    В одному з інтерв’ю Бредбері зізнався, що його заповітною мрією є подорож на Марс, і навіть жартома просив поховати його там в банці з-під капустяного супу.

   В одному з останніх інтерв’ю в Бредбері спитали, чому багато з його прогнозів не виповнилося, зокрема чому досі немає поселень людей на Марсі, на що він досить різко відповів: «Тому що люди - ідіоти». Він сказав, що люди вигадали такі безглузді речі, як одяг для собак, посаду рекламного менеджера й «штуки на зразок айфону». Якби люди більше розвивали науку, вивчали космічний простів, важко навіть уявити, яким би був зараз наш світ. Але сучасне суспільство, на думку Бредбері, «хоче займатися споживанням – пити пиво і дивитися серіали».

   Тим не менш, твори Бредбері сповнені оптимізмом та вірою в людство. Вони демонструють проблеми, які людям необхідно подолати, щоб рухатися у світле майбутнє. В цьому їх найбільша цінність для читача.

   До вашої уваги представляємо виставку-персоналію "Фантастичні хроніки Рея Бредбері", присвячену творчості геніального фантаста.

 

 

Маруся Чурай – голос і душа пісенної України

     Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, і є живі скарби, що йдуть по землі, ідуть від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу, до таких скарбів належить і народна лірична пісня. Однією з творців тих скарбів була напівлегендарна постать, народна поетеса Маруся Чурай. Цього року виповнюється 395 років з дня її народження. Судячи з пісень, які їй приписуються, ця дівчина була народжена для любові, але не зазнала її радощів і всі свої надії, все своє любляче серце по краплині сточила в неперевершені рядки, що й зараз бентежно озиваються в наших серцях і вражають нас глибиною і щирістю висловленого в них почуття, довершеністю форми, чарівністю мелодій.

     Марусі Чурай приписують авторство близько 40 пісень. Серед них найвідоміші: "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Засвистали козаченьки", "Віють вітри, віють буйні...", "Сидить голуб на березі", "Зелененький барвіночку", "Нагороді верба рясна", "Котилися вози з гори" та інші. Ці пісні досі живуть у народі й користуються великою любов'ю і популярністю.

 

"На всі Карпати співала його бартка…"

     Цього року виповнюється 320 років з дня народження Олекси Довбуша — видатного ватажка народно-визвольного руху на західноукраїнських землях в 30- 40 роках XVIII ст. 

Народні маси Галичини, загарбаної польською шляхтою ще в XIV ст., вели гостру й запеклу боротьбу проти феодальної експлуатації і національного гноблення. Повстанців, які виступали тут, називалися опришками. Рух карпатських опришків почався в XVI ст. У Карпатські гори й ліси йшло багато селян, сільських ремісників, наймитів, пастухів. Вони формували загони і потім розправлялися зі своїми ворогами — шляхтичами, орендарями, чиновниками. 

    Найбільшого розвитку рух опришків досяг у 30-40 роках XVІІI ст. Він охопив усе Прикарпаття, Закарпаття, Буковину. Одним із найвідоміших ватажків руху опришків у ті часи став син наймита, бідняка-коморника з Печеніжина – Олекса Довбуш. 

   У 1738–39 рр. разом із братом Іваном і невеликою ватагою "побратимів-легінів" здійснював напади на панів, орендарів і лихварів (при цьому в одних випадках розправлявся з ними фізично, в інших – палив садиби, відбирав майно, коштовності й гроші) у селах Чорні Ослави, Добротів, Печеніжин, Вербіжі, Лючки, Уторопи, Текуче. Значну частину здобичі роздавав бідним. З весни 1739 через сварку з братом діяв окремо. 

   Після смерті найбільш відомого ватажка селян-опришків їх рух продовжувався в багатьох регіонах України ще понад століття і був остаточно придушений австрійським урядом за допомогою частин регулярної армії та каральних загонів — «смоляків», «пушкарів», «гірських стрільців». 

    Багато переказів, оповідань, легенд і пісень складено в народі про Олексу Довбуша. Ім’ям О. Довбуша названо печери та скелі в Карпатах. Його образ художньо відтворили письменник В. Гжицький (роман «Опришки»), І. Єрофеїв (повість «Олекса Довбуш»), І. Шульга (історична повість «Брате мій»), Р. Федорів (повість у легендах «Жбан вина»), поет Л. Первомайський (драматична поема «Олекса Довбуш»), художники Ю. Кротохвиля-Відимська, С. Захарієсевич, М. Ткаченко, композитор А. Кос-Анатольський та багато інших. 

 

 

2 ЛИПНЯ – ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ СОБАК

Мій самий вірний друг

Сьогодні Всесвітній день собак! Це свято – неофіційне. Його немає у переліку ООН чи навіть окремих держав. А дарма. Бо саме собаки – наші найкращі та найвідданіші друзі – заслуговують на нього як ніхто інший. Тож привітайте свого домашнього улюбленця зі святом, приготуйте подарунок чи пригостіть смаколиком.

Не забудьте завітати до нашої бібліотеки та взяти книги з книжкової виставки «Мій самий вірний друг». До вашої уваги пропонуємо науково-популярну, енциклопедичну та художню літературу про різні породи собак, особливості дресирування, догляду за ними та багато інших цікавинок.